КУПОЛ. Культура і Політика. КУПОЛ. Культура і Політика.
 НОВИНИ   ВИБОРИ   СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ   ІНТЕРВ'Ю   ДАЙДЖЕСТ   ГОЛОСУВАННЯ   ПРО НАС  
КуПол по-старому вперед! версія для друку вперед! в закладки! вперед!
 

НОВИНИ

Наступ Малоросії з пандемією аморальності
16.05.2006

By: Олег Гринів, професор (м.Київ), для КуПола

Сподівання на те, що останні парламентські вибори стануть пе­реломними, не оправдалися, але все-таки вони, гадаю, залишаться етапною подією в політичній історії нашої держави. У такому висновку переконують їхні особливості.   По-перше, вибори підтвердили, що після Помаранчевої революції Україна утверджується як демократична держава. Депутат Європарламенту Єжи Бузек, екс-прем’єр-міністр Польщі, вважає: "Навіть тоді, ко­ли люди вистоювали в чергах на виборчих дільницях, це виглядало так ніби вони стояли в чергах за демократією. Українці продемонстрували, що бажають цієї демократії, що вона для них важлива… Я гадаю, що яким би не був новий уряд, він працюватиме зовсім в іншому стилі, ніж це було до президентських виборів в Україні. Ми, в свою чергу, підтримуватимемо будь-який уряд, сформований за підсумками цих ви­борів. Ми потрібні один одному – Україна та Євросоюз". За словами речника Білого дому Скотта Маклеллана, вибори в Україні є "різким контрастом порівняно з тим, що ми бачили в Білорусі". Хав’єр Солана, як Верховний представник Євросоюзу з питань зовнішньої політики і політики безпеки, підкреслює, що наші вибори відповідають міжнарод­ним стандартам.



По-друге, більшість українських виборців підтвердила свою відданість ідеалам Помаранчевої революції (наголошую: ідеалам, а не її офіційним чільникам) і недопустила реваншу антипомаранчевих сил попри соціально-економічні негаразди за останній рік, на яких відверто, безперешкодно і навіть цинічно спекулювали прихильники прокучмівських порядків. Інакше кажучи, виборці не повірили брехні колишніх чільних владців різного масштабу на телеканалах, інформаційній інвазії із сусідньої Росії, постійному пробільшовицькому одурманенню наших громадян з телеекранів, аж до відверто антиукраїнської та актиконституційної пропаганди.
   По-третє, вибори засвідчують різке зменшення впливу серед ук­раїнських виборців Комуністичної партії України, яка в 1998 році здобула 27,6 відсотка місць у парламенті, в 2002 році – вже 14,7 відсотка, в на останніх виборах – лише 4,9 відсотка. Тенденція оче­видна, але виникає запитання: де поділись ті, хто ще недавно голосу­вав за компартію, адже зменшення за останніх вісім років більше, ніж у 5,6 раза? Списувати все на демографічний чинник – це видавати ба­жане за дійсне. Напевне, вчорашні прихильники КПУ розчарувалися в ній як недієздатній політичній силі, хоч один з компартійних керів­ників посідав місце першого заступника голови парламенту. Отож, ма­ємо підстави твердити, що ідеї комунізму зазнають остаточного краху в нашій державі.
  
По-четверте, змінилися суб’єкти протистояння в парламенті: ще недавно ними були “комуністи” й “антикомуністи”, чи, за кольорами, умов­но кажучи, "червоні" і "синьо-жовті", тепер основне протистояння – між "малоросами" і "майданниками", тобто між "блакитно-білими" і "помаранчевими". Табір "малоросів" представляють регіоналісти і ко­муністи, бо останні можуть виступати лише як окрема демагогічна сила, але не більше. Серед "майданників" також взаємини не будуть простими, позаяк соцпартій ці, які відмовляються від приналежності де "помаранчевих", претендують на особливу позицію в коаліції. Нема сум­ніву, діяльність парламенту вимагатиме значних компромісів.
  
По-п’яте, перевага "помаранчевих" сил (точніше, "майданників") у парламенті мінімальна і завше стоятиме під загрозою. Можливості для шантажу деяких політичних сил майже безмежні, що завше ставити­ме під знак питання існування самої коаліції. Звісно, амбіції пар­ламентських фракцій не можуть ігнорувати того, що при послідовності політики їх партнерів парламент не буде дієздатним, адже потенційна „блакитно-біла" і "помаранчева” коаліція об’єктивно призведе до пожвавлення позапарламентської боротьби під прапором осуду зрадників ідеалів революційного Майдану.
   
По-шосте, на парламентських виборах зазнали невдачі націонал-демократичні сили, найпотужнішою серед яких була і залишається Укра­їнська народна партія. Нині можна говорити про окремих націонал-де­мократів серед "майданників", чи ще вужче – "помаранчевих", У цілому "помаранчеве" представництво в парламенті виражатиме не національні інтереси, а інтереси космополітичної (і проросійської) олігархії, що ставить під загрозу творення національної держави, в якій забезпе­чуватимуться права національних меншин. Змикання "помаранчевих" малоросів з малоросами-регіоналістами в певних питаннях не слід відки­дати. Зрештою, загроза такого змикання лише ускладнюватиме роботу самого парламенту, якщо він не буде розпущений вже в перші місяці свого існування. Треба наголосити, що в команді "помаранчевих" досить впливові антиукраїнські представники, які від регіоналістів відрізняються лише партійним квитком. Згадаймо одного з "пома­ранцевих” чільників, який вимагає узаконення російської мови як дру­гої державної мови в Україні.
  
Нарешті, по-сьоме, парламентські вибори лише з певними застереженнями можна вважати логічним продовженням Помаранчевої революції, насправді їх результати можна трактувати як певний зигзаг у "помаранчевому" періоді історії українського державотворен­ня. Вони не утвердили національної стабільності на засадах Майдану, а засвідчили, що до такої стабільності нам ще дуже далеко. Доречно нагадати, що за останні вісім років лідер парламентських виборів набирає приблизно третину голосів виборців. У 1998 році КПУ здобу­ла 27,6 відсотка місць у парламенті, а вже через чотири роки змен­шила своє представництво майже вдвічі (14,7 відсотка). На поперед­ніх парламентських виборах прокучмівський блок "За єдину Україну" отримав 32,3 відсотка голосів, а на цьогорічних виборах не виступав як окрема політична сила. Не буду заспокоювати, що подібна доля че­кає лідера нинішніх парламентських перегонів Партію регіонів, яка породжена донбаською олігархією. Це покаже час.
  
Найголовніше завдання всіх політичних сил: проаналізувати свої дії з погляду майбутнього. Для цього доконечно підійти безпристрасно до причин своїх невдач. А невдачі зазнали всі партії (блоки), не ви­няток навіть ті, які здобули місця в парламенті, бо жодна з них не спроможна самостійно сформувати уряд. Звідси – посилання на європей­ську парламентську практику призначення голови уряду безпідставне. Жодна з нинішніх парламентських партій не має підстав претендувати на беззастережне право висувати прем’єр-міністра. Інтереси держави полягають у тому, що голова уряду має бути компромісною фігурою сил "помаранчевої" коаліції. Мають рацію ті, хто вимагає поставити на перше місце інтереси суспільства. Хіба нічого не навчила практика сформування першого уряду після Помаранчевої революції, коли одне (чи тільки одне?) міністерство очолив партійний висуванець, який ще й нині завдає чимало шкоди очолюваній ним сфері? На жаль, підпоряд­ковувати партійні інтереси інтересам національним доморощені "вожді" не навчились – і в тому джерело нинішніх наших негараздів, принаймні, головне джерело!
  
Партійні лідери "майданників" інколи вдаються до засобу, який не можна визнати коректним ні з погляду логіки, ні з погляду моралі: перекладають вину за прогріхи президентської команди не на її керів­ника, а на окремих одіозних осіб. Така маніпуляція не сприяє розв'­язанню проблем, а лише заганяє їх у глухий кут. По-перше, президент сам творить свою команду, тому має відповідати за дії кожного з її членів. По-друге, такий підхід означає, що президента можна вважати маріонеткою в руках свого оточення.
  
До речі, такий спосіб не новий. Пригадаймо, як відомий політичний діяч ще за часів кучмівського керівництва переконував, що прези­дент переріс своє оточення, видаючи бажане за дійсне. Окрім того, недоліки в діяльності нинішнього президента очевидні. Найголовніша причина їх у тому, що в ряді випадків нинішньому керівникові держави не вистачає волі, послідовності, наполегливості і навіть принциповості.
   
Постійні запізнення на різні заходи, зокрема й на зустрічі з діячами чужих держав, негативно впливають на імідж не лише українсь­кого керівництва, а й самої України за кордоном. Як можна пояснити те, що на День Незалежності голова держави вихваляє уряд, а через два тижні спроваджує його у відставку? Зрештою, як виявляється, піс­ля відставки майже всі члени уряду залишилися на посадах, бо треба було лише змінити його голову. Народ, який вийшов на Майдан, не міг зрозуміти таких дій президента. Чи не звідси результати голосування за дві політичні сили – БЮТ і НСНУ? Хіба не ясно, що в такому разі населен­ня найбільше підтримує тих, кого вважає скривдженим? Втрати президентської „Нашої України” очевидні, а в 2002 році цей блок підтримала майже 27 відсотків виборців! Мабуть, довіра до "нашоукраїнців" грунтується на довірі до самого президента і аж ніяк на довірі до чільників НСНУ. Якщо з цього не зробити висновків, то сам блок може на наступних парламентських виборах опинитися серед аутсайдерів! Та здається, що в нинішньому складі він вже довго не проіснує, бо його чільники не хочуть підпорядковувати особисті інтереси національним і діють "підкилимковими" методами.
  
Непослідовність президентської команди яскраво проявилася у період творення коаліції. Суперечливі заяви лише підривають дові­ру серед населення, хоч зрозуміло, що всі зусилля президентського оточення спрямовані проти прагнення Юлії Тимошенко стати головою уряду. Водночас треба зрозуміти, що без БЮТ "помаранчевої" коалі­ції не буде. Проекти коаліції з участю регіоналістів лише прискорять падіння "нашоукраїнців" і можуть спровокувати заклики до нового Майдану, який, безумовно, перетвориться в антипрезидентський і пожвавить різні "червоні" об’єднання (компартійців, прогресивних соцпартійців, "союзників" тощо).
  
Президентській команді не вистачає наполегливості і принци­повості. Нічого випадкового в цьому нема, адже вона сформована з політичних діячів різної орієнтації, нагадуючи "проект" лебедя, щуки, рака і крота,, кожен з яких тягне в свій бік. Безпринципність президентської команди вже завдала їй чимало шко­ди. Підбігання призначеного прем’єр-міністра Ю.Єханурова для поцілунку АНТИМАЙДАННИКА Л. Кучми – яскравий приклад безпринципності при до­борі керівних кадрів президентом. Водночас усунення без ґрунтовного пояснення з посади прем"єр-міністра Юлії Тимошенко також мало особливо негативні наслідки для президентської команди. По-перше, посилило шанси БЮТ на парламентських виборах, давши змогу вступити у виборчу кампанію під гаслом "за народного прем"єра". По-друге, допомогло оговтатись регіоналістам, що визначило результати виборів. Окрім того, не було притягнено до відповідальності організаторів "Сєвєродо­нецького заколоту", які знову здобули депутатські (навіть нардепівські) мандати й отримали законні умови для антидержавної діяль­ності вже в органах державної влади. По-третє, заміна голови уряду і висунення на першого номера в "Нашій Україні" Ю.Єханурова, особи з прокучмівським іміджем, що продемонстрував прем’єрський цілунок екс-президента, відвернула від президентського блоку значну частину виборців.
  
Президентська команда не спромоглася об’єднати на виборах “помаранчеві” сили. Поява в першій п’ятірці президентського блоку поряд з політичними діячами осіб з інших сфер аж ніяк не поліпшила становища цієї команди, а, навпаки, засвідчила кризу в його найви­щому керівництві. Висновок очевидний: чільники блоку розуміють, що не мають авторитету серед виборців, тому воліють залишитись у тіні. Ліберал-демократичне керівництво НСНУ відштовхнуло від себе послі­довну націонал-демократичну силу в особі Української народної пар­тії. Як наслідок у нинішньому складі парламенту не буде потужної депутатської групи, яка відстоюватиме національні інтереси, а го­лос окремих націонал-демократів з НСНУ та БЮТ не матиме вирішального впливу на законотворчу діяльність.
   
Відходи від ідеалів Помаранчевої революції продемонстрували вибори міського голови столиці, його непідготованість до такої поса­да очевидна, а приналежність до нетрадиційної конфесії та не­знання державної мови спонукають до серйозних роздумів. Міна уповільненої дії закладена під майбутнє “помаранчевих” сил у Львові, який вважається колискою новітньої української демократії.
   
Нема сумніву: українці знову опинилися перед невизначеністю. Доки вона буде тривати, гадаю, ніхто не наважиться сказати. Достро­кові парламентські вибори цілком ймовірні, тому до них треба готува­тися сьогодні, проаналізувавши причини невдач у березні. Як готува­тися, це питання має стати предметом конструктивних дискусій, а не взаємозвинувачень чи спроб видати бажане за дійсне.
  
Насамперед доведеться визнати, що основною хибою діяльності патріотичних сил є майже повне його зосередження в столиці, зокрема в стінах парламенту. Націонал-демократичні організації не скориста­лися тими умовами, які зумовлені Помаранчевою революцією. Зосередження на забезпеченні перемоги однієї особи призвела до того, що Народ­ний рух України, як потужна самостійна політична сила, за останні чотири роки майже зійшов з політичної арени. Українська народна пар­тія, як послідовна націонал-демократична сила, не зуміла подолати встановленого відсоткового бар’єра, щоби мати представництво в парламенті.
  
Треба повернутися до досвіду, набутого рухівцями, починаючи від 1989 року. Тоді працювали всі рухівські організації, працювали активно, наступально. На чолі організацій різних рівнів стояли, як правило, авторитетні люди (відомі громадські діячі, правозахисники, письменники, вчені та інші), які визначали престиж НРУ. Їх самовіддана праця і сміливість переконували людей у справедливості боротьби, неодмінності перемоги. Однак треба визнати, що проголошення незалеж­ності України 24 серпня 1991 року не мало однозначного впливу на НРУ як політичну силу: з одного боку, авторитет Руху і дискредитація КПРС підвищували його моральний вплив серед населення, а з другого, значне збільшення рухівських організацій підривало цей вплив, оскільки до нього увійшло чимало кон’юнктурників. Крім того, на перше місце вийшла парламентська діяльність, якій була підпорядкована позапар­ламентська діяльність. Як наслідок у рухівських організаціях перева­жала камерність, а не робота серед населення. А така робота була до­конечна, бо населення не мало об'єктивної інформації про внутрішнє і зовнішнє становище України, її минуле, погляди на яке формувалися під ідеологічним пресом панівної партії. Реанімована КПУ від такої занедбаності в ідеологічній сфері лише вигравала. Ось чому ще в 1991 році за неї голосувала майже третина виборців! Компартія в Україні це не політична сила, яка хоче бачити інше суспільство на наших землях, а частина компартійного руху на постсовєтському просторі. Інакше кажучи, вона не хоче незалежної України, а лише Малоросії. Чому така політична партія зареєстрована як легальне об'єднання громадян, не можна пояснити правовим парадоксом, бо тут неприховане політичне підґрунтя. Згадаймо, що колишній генпрокурор обирався нардепом за компартійним списком.
  
Як зазначалося, прихильники КПУ тепер переорієнтувалися на Партію регіонів. Нічого випадкового в цьому нема, адже і перша, і друга – стоять на малоросійських засадах. Обидві хочуть, щоби російська мова була уконституйована як друга державна мова в Україні, а це означає на практиці остаточне витіснення української мови з нашої землі, тобто фактичне знищення української нації. Комуністи й регіоналісти виступають проти участі України в НАТО, але за союз України з Росією, зокрема в формі ЄЕП.
  
Націонал-демократи мають переконливі докази для викриття антинародної суті такої політики. Треба наголосити, що нинішня Росія стоїть на „єдинонеділимських” позиціях Денікіна, а Комуністична партія Російської Федерації підтримує реанімацію навіть не СРСР, а Великої Росії. Отже, мусимо сказати відверто, що КПУ діє як антиконституційна сила. Однак в останніх парламентських виборах як активний суб’єкт виборчого процесу виступала ще „Партія політики Путіна”, яка закликає „великорусов, малорусов, белорусов” об’єднуватись для „священной борьбы” за „Святую Триединую Русь” і за утвердження „ в своем Отечестве Нового Святорусского Порядка”. Чи вже українські юристи такі невігласи, що забули про Статут Міжнародного Військового Трибуналу, за яким осуджені ініціатори „нового світового порядку” (який збіг у термінології) після Другої світової війни?
   Результати виборів переконують у тому, що політична і правова культура нашого населення (і десятків політичних партій!) не відпо­відає вимогам чинного порядку парламентських виборів. Де вихід? Він є! Треба активізувати діяльність організацій усіх рівнів Товариства "Просвіта" і Конгресу української інтелігенції, не шукати підстав для протиборства з Конгресом захисту української мови, а спільно працювати в інтересах національної справи. Названі громадські організації посилять свій вплив, якщо координуватимуть дії з національними педагогічними і науковими товариствами, пластунськими та іншим патріотичними молодіжними організаціями. Звісно, треба відкривати антидержавну суть клерикалів Російської православної церкви на наших землях, адже насправді вона виступає як політичне формування чужої держави, зневажаючи нашу Конституцію. Якщо наші громадяни будуть моральними, то вони не голосуватимуть за осіб з кримінальним минулим (грабіжників, ґвалтівників, хуліганів, хабарників тощо). Патріоти зобов'язані розвінчувати союз московських клерикалів з компартійцями і регіоналістами та подібними.
  
Чимала частина наших громадян відвідує храми Російської православної церкви – і тут значна вина різних патріотичних організа­цій, які не працюють серед населення, а всі сили віддають безпосе­редній політичній боротьбі в межах парламенту. Треба не лише показувати лихі наміри московських клерикалів, а й протиставляти їм справді народну діяльність національних церков (УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ).
  
Гадаю, що нині, нема серйозних перешкод для відновлення єдності Народного руху України, бо, як показали парламентські вибори, від розколу не виграли ні політична партія Народний рух України, ні Українська народна партія. Виступивши на виборах монолітно, вони могли би створити потужну парламентську фракцію національно-демократич­ної орієнтації. Об'єднавчий процес доцільно починали як на рівні центральних органів, так і на рівні первинних осередків, відмовившись від взаємозвинувачень. Народ розчаровується в пропрезидентській "На­шій Україні" як силі ліберал-демократичного спрямування, яка не ви­знає на практиці національних інтересів пріоритетними, в чому можна було переконатися вже в часи Помаранчевої революції. Заява кандида­та в президенти про те, що жодна російська школа не буде закрита, зумовлена не реальними умовами, а звичайним виборчим популізмом. Треба питання сформулювати інакше: "права російського населення в Україні будуть забезпечені”.
  
Відновлення єдності Народного руху України - це тільки перший крок за національну єдність. Об’єднаний НРУ має стати осерцям Конгресу народних сил, залучаючи до нього різні патріотичні організації. Для цього є козир: НЕВЕЛИКІ ПАРТІЇ ЗАЗНАЛИ ПОРАЗКА НА ВИБОРАХ!
  
Конгрес народних сил (КНС) неодмінно повинен заснувати свою газету, замість маловпливових партійних періодичних видань, і підтримати ті видавництва, які працюють в національних, державних інтере­сах. Водночас доконечно домагатись захисту українських книговидав­ців. Не можна далі миритися з тим, що наш телепростір не сприяє державному і національному розвитку і дуже часто ефір надається для ведення антидержавної та антиукраїнської пропаганди, за яку правоохоронні органи не притягають до кримінальної відповідальності. Як відомо, керівники правоохоронних органів працюють на певні полі­тичні сили  або в егоїстичних інтересах.
  
Треба визнати, що перетворення України в парламентсько-прези­дентську республіку не відповідає вимогам перехідного етапу державо­творення, на якому перебуває Україна. Вже парламентські спекуляції перед парламентськими виборами підтвердили хибність такого експери­менту. КНС зобов’язаний порушити питання про всенародний референдум, на який винести питання про відновлення президентсько-парламентської республіки на перехідний період. Сильна президентська влада спромож­на забезпечити єдність України, захист наших національних інтересів проти зазіхань різних зовнішних сил, конституційну законність і пра­вопорядок в інтересах наших громадян.
  
Останні президентські і парламентські вибори дають підстави стверджувати, що малоросійство, як "п’ята колона" Москви в Україні, розпочало останній і вирішальний бій проти нашої держави, залучив­ши до цього кримінальні елементи. Воно ігнорує національні права українців і спирається на денаціоналізовані частини населення, совкізованого і деморалізованого, намагається повернути Україну в ко­лоніальну залежність від Росії, знищити здобутки національного дер­жавотворення.
  
Роз’єднаність націонал-демократичних сил сприяла приходу до влади в Україні ліберал-демократичних утворень космополітичної і проросійської (російської) орієнтації. Якщо така політика триватиме, то Україна може перетворитися в другу російську (мало­російську) державу, в якій українська людність опиниться в підне­вільному становищі, а українська мова буде приречена на брутальне знищення аморальним малоросійством.



Назад до списку

15:22 (23.01.2023)
У ГУР розповіли, чого чекають у лютому-березні і як змінюється тактика РФ

()
Під колесами дизель-поїзда сполученням «Львів - Ківерці» загинув 28-річний хлопець

()
У Львові за кермом спімали п'яного прокурора

()
Поліцейські знайшли водія, що на смерть збив 19-річну дівчину на трасі Львів-Шегині

no news in this list.

no news in this list.

Продається домен
правда.укр

Ідеально підходить для новинного сайта, чи інтернет-газети.
Вартість домена - 2500 USD

Контактна інформація
cu_pol@yahoo.com

no news in this list.

no news in this list.

no news in this list.

no news in this list.

no news in this list.

Блок статей, Каталог статтей

no news in this list.

Центр політичних досліджень. Суспільно-гуманітарний консорціум «Ґенеза».
© 2004. КуПол (Культура і Політика). Всі права застережено.
© 2004. Розробка WebКузня