Така незворушність губернатора спростовує постійні заяви про його недалекоглядність та політичну смерть. Політична смерть, поки що, є тільки клінічною, а сам Олійник показав себе виваженим політиком, який, попри всі звинувачення опонентів, знає коли треба говорити, а коли „жувати”.  Відсутність заяв Олійника про його позицію в умовах утворення антикризової коаліції яскраво ілюструє ситуацію, в якій опинилися органи виконавчої влади не тільки на Львівщині, але і на всій західній Україні. З одного боку Олійник розуміє, що радикальна позиція по відношенню до нової коаліції створить в майбутньому перешкоди для ефективного управління регіоном. Адже ворожі відносини з Партією Регіонів призведуть до конфронтації з утвореним нею Кабінетом міністрів. В такому випадку уряд не враховуватиме бачення ситуації на Львівщині „невигідним” Олійником, а тому рішення уряд в більшості випадків не співпадатимуть з програмою губернатора і з ситуацією в регіоні. З іншого боку, заяви про лояльність до „антикризової” коаліцію нестимуть загрозу для іміджу Олійника як нашоукраїнця і „помаранчевого” губернатора. Тому мовчанка, в даному випадку, є, очевидно, логічним рішенням для пана Петра.
   Міський голова Львова, теж нашоукраїнець Андрій Садовий вибрав аналогічний стиль поведінки в нинішній ситуації: про політику – ні слова. І мер Львова з головою поринув у рутинну роботу. Цілком правильно: краще купити декілька тролейбусів, позабирати кіоски та гральні автомати, а не коментувати події в Верховній раді, бо потім грошей на тролейбуси „регіональний” уряд не дасть і дивитиметься на львівського градоначальника скоса. Отож, управлінці Львівщини вирішили перечекати стан невизначеності у статусі господарників.
   Обласна і місцева ради не обтяжені наразі зобов’язаннями по вертикалі виконавчої влади. Їхня відповідальність обмежується відповідальністю перед виборцями, що дозволяє їм, і більше того – підштовхує до адекватної політичної оцінки ситуації в Києві. При чому заявляти про це так, щоб всі почули. Тому обласна рада відразу відреагувала на події в парламенті і прийняла звернення до Президента (яке, з іншого боку, було спрямоване більше до виборців і для виборців) з вимогою розпустити парламент і ввести пряме президентське правління. Причому, в погоні за схваленням з боку виборців, депутати забувають про закони України, про Конституцію. Головне – довіра виборців, а для цього можна і Конституцію порушити. Ще одною причиною радикальності звернення обласної ради є боязнь опинитися в опозиції, адже львівські депутати відчули вже себе владою. Підкріплені повідомленнями з Києва про утворення помаранчевої коаліції, депутати облради раділи своєму статусу представників влади. А тут раптом вони дізнаються, що опиняються в опозиції. Далі – „справедливе” обурення: ми влада і ми не можемо бути в опозиції, тому треба розпустити парламент і всім показати ХТО влада. Радикально висловлювався і голова обласної ради Мирослав Сеник. Він говорив про те, що треба дати бій реваншистам і не можна стати опозицією. Нову більшість він назвав нелегітимною, „бо соціалісти обманули виборців”. Львівська міська рада також прийняла звернення до президента, в якому попросила його розпустити парламент і призначити нові вибори, на які закликали піти Тимошенко і Порошенка разом.
   Обласні осередки політичних партій сприйняли новину по утворення „антикризової” коаліції по-різному. Найрадикальнішу позицію зайняло ВО „Свобода”. Вони не тільки закликали провести перевибори, але й зажадали виконання одного з пунктів своєї виборчої програми, а саме проведення люстрації за принципом трьох К (комуністів, кадебістів, кучмістів). Таку позицію „Свободи” можна пояснити тим, що до влади прийшли їхні ідейні вороги комуністи, зведені брати комуністів соціалісти і, на думку „Свободи”, діти комуністів і соціалістів – кримінальні олігархи. Їхнє правління звичайно ж загрожуватиме українській ідеї та незалежності України як української держави, тому „Свобода” не може стояти осторонь цього процесу. З іншого боку, перевибори дають „Свободі” ще один шанс пройти до парламенту, або хоча б залучити кошти для поширення своїх ідей.
   ЛОО ГП „Пора” теж займає досить радикальну позицію: молоді політики хочуть нових виборів. Пояснюється таке прагнення, як і у випадку зі „Свободою”, ще одним парламентським шансом. Але, говорячи про „Пору”, треба згадати про ще один мотив: „Пора” постійно виступає за омолодження української політики. Перевибори будуть хорошим кровопусканням і люди, втомлені, на думку „Пори”, постійними суперечками „кольорових”, голосуватимуть за ту силу, яка представить нових людей з відповідними можливостями. До того ж постійні фінансові витрати і невпевненість в можливому терміні перебування в Верховній Раді негативно вплинуть на бажання бізнесменів лізти догори і партії, не маючи покупців на місце в списку, даватимуть шанс компетентним і роботящим молодим людям.
   Реакція львівських бютівців на утворення „антикризової” коаліції була очікуваною. Головна вимога – розпуск парламенту і перевибори. Причиною цього є ідеологічні засади: якщо „Свобода” ідеологічно протистоїть всьому неукраїнському, то ідеологія БЮТ побудована на протистоянні з Партією регіонів. Однією з причин виборчого успіху БЮТ на фоні  провалу „Нашої України” була чітка і зрозуміла позиція: „ніякого компромісу з біло-голубими регіоналами”. Саме тому БЮТ вважає своїм головним обов’язком перед виборцями не допустити такої влади. Заяви львівських бютівців про держаний переворот містять ще один аспект, а саме обожнення Юлії Володимирівни: Тимошенко єдиний можливий прем’єр, а все інше є нелегітимним, неконституційним і взагалі державним переворотом.
Цікавою є і реакція ЛОО УНП. УНП також прагне розпуску парламенту з перевиборами. Тут звичайно теж присутні і бажання ще одного шансу, і протистояння реваншистам-неукраїнцям. Але УНП розуміє всю примарність свого шансу пройти в парламент, тому й заявляє про необхідність об’єднатися всім правим силам і єдиним списком побороти комуно-олігархічну нечисть, звичайно ж не без вигоди для УНП.
   Львівські діячі НСНУ відреагували на утворення коаліції досить різко. Так, Микола Горинь вимагав відставки керівників партії, які не змогли прорахувати такого розвитку подій, а отже й відповідно відреагувати. Львівські нашоукраїнці заявили також і про те, що усвідомлюють можливість входження „Нашої України” в „антикризову” коаліцію. В такому випадку керівники осередків партій-членів НСНУ обіцяли відійти в опозицію. Депутати обласної і міської рад одноголосно голосували за звернення до Президента про розпуск Парламенту, але висловлюючи свою власну позицію більше говорили про роботу в опозиції, аніж про розпуск. Така ситуація виникла тому, що нашоукраїнці намагаються тверезо оцінити шанси партії на перевиборах, а прораховуючи ці шанси нашоукраїнці все менше хочуть залишатися тверезими. Для БЮТ існує дві альтернативи: перевибори або опозиція. „Наша Україна” теж має дві альтернативи: опозиція або приєднання до коаліції з розколом в партії.
   Утворення „антикризової” коаліції, наче поцілунок принца, розбудило львівських комуністів, соціалістів та регіоналів. Лідер львівських соціалістів заявив, що регіональний осередок повністю підтримує партійну лінію і висловлює подяку Морозу за об’єднання України. А хто б сумнівався? Пан Таліпов забув тільки згадати про партійні чистки після виборів і про те, що всі незадоволені вийшли з партії. До того ж утворення коаліції надало Таліпову шанс виправдати себе в очах партійного керівництва за провальні, для соціалістів, вибори до органів місцевого самоврядування. Регіонали зраділи, що є шанс отримати частину пирога на Львівщині, а комуністи просто зраділи. Ці політичні сили згадали про те, що належать до Червоної книги партій нашого регіону і створили з соціалістами координаційну раду Львівщини з підтримки антикризової коаліції. Отримавши директиву з центру, координаційна рада провела пікет під стінами ЛОДА. Для цих партій головним є те, щоб на Львівщині знали про їх існування, а позиція львівських осередків, згідно з радянською традицією, формується керівництвом партії.
   Кожен відреагував на коаліцію по-своєму і кожним керували свої мотиви. Ми ж будемо сподіватися, що наші політики хоча б на секунду забудуть про себе і згадають про виборців, які їм довірились. Тільки коли влада почне оцінювати всі події з позиції виборців. а не з позиції банківських рахунків, ми зможемо говорити про зародження української демократії.